diversey_ua

і от заключітєльна часть нашої епопєї

в прєдидущій сєрії
з чуством виполнєного долга ми вернулись в общагу і з присущою в'юношам нєздєржаностю до утра опсуждали деталі дракі

і от нам настав срок пакувать чємадани
но в послідній день ше одна новость підірвала здоров'я нашого руковоцтва - мєсна бабка прийшла жалувацця на одного з наших
мол, завльок отой іскусітєль її дочку (чи то внучку) і понєсла вона от нєго
джульєтта вроді була не зовсім совєршеннолєтня, так шо світила свадьба або заява в міліцію (можна ше було в армію уїбать ггг)
пацанчик вмєстє із чапаєвом сходили до них додому, де тіпа сигралі п'єсу "will you marry me" для сєльського дома культури в 2-х частях з прологом і епілогом, а потом ми організовано уїбали... (думаю, дєвушка не сильно росстроїлась - целомудрєностю вона не отлічалась, а "у рєбьонка должен бить атєц" - так шо певно найшла собі якогось чувачка на цю роль)
в поїзді оказалось, шо тіки наш факультет не заробив ніяких дєнєх, ми даже вроді і задолжали шось ггг зато у нас були з собою дари юга, організовано напижжені с ріском для жизні на полях колхоза (на участку, де росли болгарські перці, за нами даже гнались овчаркі)
у львові ми всі роз'їхались по своїх містах, помню шо з долинськими пацанами ми ше бухали на станції моршин в ожиданії "червоної рути"
коли я догріб з вокзалу додому, родітєлі мене узнали з трудом - ісхудавший, загорєвший і п'яний ггг
в рюкзаку у мене були баштанні культури, тоість кавуни і дині, а в п/е пакєті болгарські перці
мама тіки удівльонно зауважила, шо я ж не їм дині з 4 лєт (від нашого з батьою путєшествія на азовське море), а перці я не употрібляв в піщу катєгорічєскі і ні за які ковріжкі
умудрьонний жизню атєц тіки хитро улибався...

а потом я поїхав учицця, но то совсєм другая історія...

продовжуєм нєзамисловатий расказ із жизні абітурієнтів
раньше в серіалі...
іногда вечорами ми іграли также і в командні ігри, тіпа фудболу

якось наш чапаєв, п'янствуя з колхозним і сєльскім начальством, ляпнув в поривє ентузазізму, шо мол мої рібята виїбуть вашу колхозну команду (вона іграла толі на першість району, толі області, карочі нє помню, п'яная била)
протрєзвєвши, він пожалів про це сразу же, но нє тут то било - треба було отвічать за базар
і от у бліжайшу неділю на стадіоні села состоявся "матч смєрті"
сначала на поле вийшли спорцмєни фудбольного клуба "мєханізатор" (чи як там його), всі канєшно же у хвормі, з нумерами, і в буццах
потом на поле вилізло зборіщє малалєтніх придурків, форми у нас не було ніякої, палітра цвєтов одєжди була чрєзвичайно широка, а один (вегетаріанець стьопа) даже був у резінових сапогах (ми рішили шо це буде адекватний отвєт на їх буцци)
но в нас були і прєімущєства: чапаєв пообіщав унічтожить всі наші пояснюючі записки, шо ми писали по поводу дєбоша, устроєного какраз після упомянутої ранєє вишньовкі (як положено з разбіванієм стєкла і мордобоєм)
в суботу вечером ми не бухали, а за предидущі треніровкі ми достаточно спєлісь і були настроєні рєшитєльно
кромі того, вияснилось, шо у нас в составі є і полу-професіонали: один із многочіслєнних андріїв іграв за молодьож долинського "нафтовика", закарпатець вася - в мукачівському "спартаку" (якшо я правильно помню), а руслан - вроді би в жидачівському "авангарді"
більша часть нас всіх єсєссно ходила у разні спортівні сєкції (шо було почті нєізбєжно для совєцкіх дітей), так шо страшно нам не було
на воротах у нас був мій однокласник ромка пукіш, який виділявся високим ростом і особою пригучєстю
дєталі я помню слабо, сам я відіграв тіки перший тайм (поіграть хотілось всім, а за бровкою чапаєв у ролі трєнєра держав для нас холодне пиво, спеціально привезене по случаю із обласного центра), рубка була безбожна, селян не спасали даже буцци і щитки, карочє, ми виіграли від них 3-2
радості нашій не було прєдєла, но мєсні затаїли на нас обіду і весь тиждень строїли плани мєсті...

шо було потім ви прочитаєте в слідующому випуску

продолжаєм наш расказ

в прєдидущєй сєрії
обще руковоцтво над нами проводило два тіпа - одного ми назвали "чапаєв" (у нього були вуса), а другого - "паганель" (ізза очків), вони були якісь аспіранти чи доценти, хз...


на другий день вияснилось шо колхоз ненастоящій - там орудували корейці-арєндатори, які і заполучілі нас в качістві дешевої рабсили
нам поручалось отвєцтвєнне заданіє виривати із затвєрдєвшої без дождя землі луковіци і акуратно складувать їх в рядок, а потом коли вони підсохнуть - обрізать лістья
я (як і большинство моїх друзєй) не горіло желанієм познавать прємудрості сєльського хозяйства в екстремальних условіях 40-градусної жари - по-перше нам більше нравилось 40 градусів в жидком відє, а по-друге, я лічно не дуже охотно помагав даже своїм рідним родітєлям на дачі, а тут якіто чужі жовтки...
вопшем наша комната ошеломляющим большинством рішила бойкотірувать с/х работи, для чого нами було ізбрано слідующу тактіку - ми звечора напивались мєсного самогону із абрикосів, які проізрастали свободно всюди, чим доставляли мєсним житєлям несказану радость битія і пітія
напиток називався на їх язикє "абрікосін" (чим навівав медицинські асоціації), пахнув приятно, на вкус тоже був сладкій, но с утрєца голова упорно відказувалась відривацця від подушки
підняти нас на роботу удавалось з большим трудом, тому всі грузовики з уже погрузівшимися більш отвєцтвєнними однокурсніками ждали поки олкаші соізволять встати, одіцця і прослєдувать на завтрак
після завтрака (не буду описувать, скажу тіки шо до опаришів і довгоносиків ми вскорості привикли) нас вивозили на поля, де начиналась друга часть нашого страйку - ми добігали до найближчих зарослів якоїсь степової трави і ложились досматрівать прєрвані сни
шоб прєдотвратіть возможность штрейкбрехєрства кидалась фраза "хто почне робити - той підарас", яка дєйствувала безотказно (ніхто не хотів бути підором всі 5 лєт учьоби, це тоді було дуже немодно ггг особєнно у львові)
наше начальство неоднократно робило попиткі нас образуміть, даже угрожая вигнати з інстітуту, шо визивало тіки скажений ржач - ми кромє общаги ше ніякого політєха не виділи
від сна нас могли відірвать корейці, які привозили на поле воду і арбузи - ми дотошно їх перебирали і швиряли браковані на землю
один узкопльоночний пробував раз обратіцца до нашого чуства долга, прізивая працювать, на шо получив рєзонний атвєт від васі із сваляви, який звучав слідуючим образом: "а ножик в гузицю хочеш?"
більше вони до нас не приставали, хотя дєньгі (якшо ті копійки можна так назвать) платили ісправно

продолженіє скоро...